Поиск

Traveling or - how to escape from yourself.

Мені дуже подобається подорожувати, ділитися своїми враженнями і фото. Але зараз я подумала, що є щось ще, чим мені хочеться поділитися тут. Бо подорожі це лише часткова візуалізація того, що насправді я проживаю в цей момент.

Мої поїздки останніми роками стали досить частими. За останні два роки я проїхала близько 20 країн. Це були подорожі на одинці і в компанії, які планувались за пів року і які не планувались взагалі.


Коли мої друзі питають як там у тій чи іншій країні, що сподобалось, чи раджу я поїхати - мене це заганяє в глухий кут - я намагаюсь щось згадати, але зазвичай відкриваю телефон (фото/замітки) і тільки так починаю свою відповідь.


До чого я це все зараз. Одного разу я шукала відповідь на питання – чого мені не сидиться вдома, постійно здається, що десь краще, десь більше можливостей, тут мене нічого не тримає і тому подібне. Я від чогось втікаю? Та наче ні. Я боюсь, що за життя не побачу всі 195 незалежних держав, 9 держав з невизначеним статусом, 38 залежних територій, 3 території з особливим статусом (обумовленим в міжнародних угодах), 16 територій, що не мають постійного населення, 22 території держав, що вважаються їх невід’ємною частиною, але відносяться до іншої частини світу і 2 території, що оспорюються кількома державами? Та наче не мріяла я про таке з дитинства, хоча звучить дуже непогано. Короче, питання тут лише в тому – чи слухаю я себе, коли щось роблю чи це все на автоматі? І навіть якщо слухаю себе, то звідки і коли це все взялось в моїй голівонці?

Зараз почнеться довга і цікава (для мене так точно) розповідь. Але спершу гарні фоточки, зроблені в подорожах

Короткий бекграунд. Декілька років тому, я помітила, що для мене дуже важливо, щоб все завжди було ПРАВИЛЬНО. В школі я не любила прогулювати уроки, бо коли таке ставалось, моя голова просто горіла від думки про те, що ж буде, коли дізнається бабуся? Коли я здавала ЗНО, десь підсвідомо розуміла, що всього упущеного не вивчити – я пушила свій мозок, але було якось все до одного місця. Я починала нервувати, бо знала, що розчарую своїх батьків, а мені цього дуже не хотілось. СТРЕС. В університеті я просто причуміла від стресу. Але тут було більше ПОФІГІЗМУ до всього від однокурсників і фраз у стилі: «Та, забий на це». І тут прийшло усвідомлення, що стільки всього можна робити – бачити, ділитися, вивчати, що справді – сидіти на місці - вже не варіант.


Ось я випустилась з університету, пів року попрацювала більш-менш по спеціальності і підпрацьовуючи фотографом, і чомусь впала в таку собі хандру. СТРЕС. Життя здавалось «нот рілі найс». Ніби все добре, гроші заробляються, я здорова, всі рідні і друзі поруч, але час від часу я плачу від усього підряд.

Я записалась до психолога (на той час мені здавалась це повним зашкваром і крайністю), взяла відпустку на роботі і поїхала з подругою відпочити у Єгипет (ми довго дивувались нашому вибору, але там дійсно виявилось найс – тепло, рибки плавають, все заспокоює). Коли я повернулась, то мала іти до психолога, але життя після постійного вітаміну D здавалось прекрасним і причин витрачати гроші на лікаря я не бачила, поки не заплакала від того, як гарно світило сонечко і танув сніг у кінці грудня..


Не буду розповідати всього, що сказала тоді психолог, але висновок був один – мені чомусь стало легше. Щодня я згадувала якісь відривки нашого діалогу і намагалась давати собі відповіді на питання, про які раніше ВЗАГАЛІ НЕ ДУМАЛА. І як часто буває - навколо починаєш помічати все більше того, що «в темі» твоїх роздумів, ніби притягуєш все, що крутиться в голові.


Найбільше я думала про одне питання психолога – що ти хочеш робити в житті? Ким ти себе бачиш через два роки, пів року, завтра? А про що мрієш? Відповідей у мене на це не було. Я помітила, що я жила на автоматі і ці прості питання ще довго не знаходили відповіді.


Через місяць я вже остаточно пішла з роботи. Це було дуже важко, я щодня приходила в офіс з думкою, що треба сказати, але не могла наважитись. А коли це сталось – через день я полетіла з подругами в Грузію, підкорювати Кавказькі схили. Це було дуже по-інакшому - незвично легко і натхненно. Там я вирішила, що мені точно треба змінювати сферу діяльності і бути фотографом, а ще краще бути фотографом і подорожувати!

Що ж, перша мрія нарешті сформувалась – поїхати в США і надихнутися місцями, в які колись не встигла потрапити. Це був лютий і моя голова була повна щастя, що вже зовсім скоро це все буде реальністю.

…отримавши відмову в візі я просто розбилась на місці. Далі я не бачила ніякого взагалі бажання щось мріяти, робити, бо все це фігня, яка не має сенсу. СТРЕС.


На цю плаксу було важко дивитися і одна гарна людина підкинула мені ідею: «Поїдь подорожувати Європою, ти ж ще не все там побачила!»

Довго я не думала, купила найдешевший квиток кудись. Це був Дортмунд, виліт 23 квітня. За час, який у мене ще був до вильоту я створила цей прекрасний сайт і вирішила, що буду тут «все вам розказувати». Особливо не готуючись і не уявляючи до кінця, як воно буде, за тиждень до вильоту я купила квиток з рандомного міста - Меммінгена в Київ на 15 травня.

На день народження я отримала квитки на Корфу. Це все було – о, вау, стільки поїздок, як цікаво!

Швидко, ніякого плану в голові, ніякого страху, що щось не вийде, ніяких очікувань, просто якісь відкладені гроші, рюкзак і моя техніка. Тоді сталась моя безтурботна поїздка на одинці з собою, за якою ви, напевно, стежили в моїх сторіз позаминулої весни.

Повернувшись додому мене було не зупинити, поїздка за поїздкою – Туреччина, Угорщина, Хорватія, Словенія, Австрія, Чехія, Польща, Греція. Поїздки Україною, фестивалі, концерти, вечірки. Далі краще – ми зібрались з дівчатами і купили 10! квитків, з раніше небаченим напрямом – Азія і кінцевою точкою – Балі. І щоб точно мало не було, наприкінці літа я з подругою купила ще квитки на листопад у Берлін. Короче, життя було супер енергійним і швидким.


Перерву всю цю захоплюючу розповідь і повернусь на початок: «Одного разу я шукала відповідь на питання – чого мені не сидиться вдома, постійно здається, що десь краще, десь більше можливостей, тут мене нічого не тримає і тому подібне. Я від чогось втікаю?»


І ось закінчилось літо з усіма фестивалями і запланованими подорожами. Я вирішила, що саме час плідно попрацювати, підготуватися до Азії, все це діло гарненько спланувати. І в якісь моменти мені почало ставати важко бути вдома, я хотіла пошвидше кудись їхати, бігти, тільки б не бути вдома. Ритм вже змінився, а я цього ще не усвідомлювала. Я не могла точно зрозуміти свій стан, в голові було питання: «Чому мені не сидиться вдома? Від чого я втікаю? Що не так?»..


Я завжди намагаюсь робити все ПРАВИЛЬНО (не питайте по яким стандартам, по якихось моїм), а робити помилки - неправильно. Але коли боїшся маленьких помилок, то будь-які помилки здаються величезними (а моя голова це сприймала як страшні невиправні катастрофи). Що ж, дивно, що з таким баченням я навчилась читати, писати, водити машину і взагалі - якось жити. Але одного раніше я не розуміла – коли робиш помилки, ти не плануєш зробити ПОМИЛКУ, ти робиш вчинок, який дає результат. Аналізуючи результат, цей вчинок може мати успіх, а може бути дійсно помилкою. З усвідомленням всього власним баченням і мозком це все дає урок і розуміння, як краще робити і що слід уникати у майбутньому.


Коли ми були дітьми, ми так легко могли зробити помилку на рівному місці, бо з першого разу мало що виходить бездоганно. Але, коли з дитинства ти боїшся зробити щось не так, бо ти всіх розчаруєш і тебе вже не назвуть «молодчинка» - ти ростеш в страху помилок (я не люблю «тикати», якось так вийшло, сорі :) ).

Нещодавно я почула вираз, який засів у голові: «Коли не спробуєш щось зробити, то 100% нічого не вийде, а як спробуєш – це вже 50/50».

Що сказати.. Зараз моя голова закипає від усвідомлення всієї інформації..


Коротко кажучи, осінь у мене була в повному нерозумінні, що відбувається. Я тільки встигала ловити себе на великих перепадах емоцій, сміх – сльози, роздуми, закопування в усі проблеми, вчинки, які здаються невиправними помилками і помилки, які викликають СТРЕС. В цей час моє життя перекручувалось в усі сторони. Все, що я пам’ятаю з того запланованого на листопад Берліна – це те, що окуляри непогано приховували запухлі очі і фалафель за 3€.


Далі - зима і постійні зриви, вже і години не проходить без сліз, неможливо залишатися одній (мій максимум це 1 година 20 хвилин, далі починалась істерика). Мої рідні і друзі намагались якось підтримати, вислухати, допомогти і повернути мене у звичайну Соніту (пам’ятаю день, коли я чекала мою подругу, а вона затримувалась на роботі і знаючи, що тільки ця інформація може мене вибити з себе, одразу запропонувала мені одягати її теплий шарф, мої «улюблені» окуляри і йти на зустріч з какао. Я йшла в сльозах).


Знаєте, на новий рік я загадала бажання (я думаю, що вже можна говорити :)) – стати знову нормальною і не плакати. Ось прямо так і написала. Ми всі дружно підпалили кожен свій листочок і випили з шампанським в першу секунду 2019 року.

Тоді ж було прийняте рішення вирішувати цю ситуацію з психологом. І хоч здається, що після минулого разу проблем стало ще більше - це був просто початок складного шляху до розуміння себе (я зараз говорю дійсно про усвідомлення себе, ставлення до себе, коли ти сам відповідальний за все, що відбувається у житті і сам собі вирішуєш, що буде через два роки, пів року і завтра).


Після декількох візитів психолога і заключних слів «глибока депресія», я знову мала багато питань, відповіді на старі питання, напрямки рішення проблем і пластинку заспокійливого. Згадуєте мій настрій рік назад після відмови у візі? Ну короче, в цей раз це був просто ще більший піпець.


На наступний день я з дівчатами сіла в перший з 10 літаків, з кінцевою точкою - Балі (про Азію я вам ще окремо розповім, це дууууууже цікава подорож).


Як плакати і стресувати багато хто знає (я дуже рада, якщо хтось не знає), але розповім краще, що можна з цим зробити. Я не обіцяю, що це працює з кожним, але - хто зна?


Виявляється, як би не здавалося, що всі обставини складаються не так, весь світ налаштований проти мене, ніхто мене не розуміє (бо ніхто нікому нічого не винен, взагалі-то) - починати треба тільки з себе. Головне розуміти, що це не про те, щоб брати чиюсь провину на себе чи копатися у варіантах – як би я міг колись зробити інакше. Це тільки про те, щоб ВИВЧАТИ себе, свої думки, дії, бездіяльність, слова, емоції і таке інше.


Почути себе виявилось не дуже легко. В Азії я почала медитувати і щоразу думала, коли це вже закінчиться, в голові було стіііііільки думок, що яке там слухати своє дихання? Я спробувала йогу, сподіваючись прийти до чогось нового таким шляхом (це мені теж давалось через силу, я ще та антиспірітуалка і не упускаю можливості кинути жарт на тему асан чи якихось чакр). Мені здавалось, що в йозі більше руху, задіюються м’язи, тому про дихання можна і не так сильно думати, просто абстрагуватися там і все.. але виявилось, що йога, це про «життя в моменті». З кожним днем в голову приходили якісь свіжі думки і не про копання в минулому чи плануванні якихось подорожей, а ось дійсно про момент – спостерігати за таким знайомим, але невивченим об’єктом – собою. Виявляється можна просто сісти і слухати себе, свої відчуття, сканувати своє тіло, відчувати все по окремості, але бути цілісним.


З таким ось ритмом за два місяці (не без фінальних зривів, звісно) я почала приходити до того, що я вже не роблю вигляд, що у мене все добре і з обличчя не сходить ця нятягнута посмішка. Бо мені дійсно стало добре.

І відповідь на багато питань я теж знайшла. Від чого я все ж таки втікала? Від самостійності, від нових відповідальностей за свої вчинки і рішення, від відповідальності у повсякденному житті. Уявляєте, скільки несвідомо можна наробити помилок на рівному місці? Та такі персонажі, як я пару років тому не витримали б! Тому мені і було так легко подорожувати, втікати, бездумно обирати собі напрям і просто їхати від всього цього серйозного світу куди подалі.


Мені так само подобається подорожувати, але тепер це виходить по-іншому. Коли ти слухаєш себе, чуєш і розумієш - так стає цікавіше все сприймати, ставлення до всього навколо стає більш зрозумілим і чесним.


Ким я себе бачу через два роки? Не знаю. Через пів року? Не знаю. Завтра? Подумаєте, що я нічого не знаю, але поки це дійсно так! На це я ще шукаю відповіді, але бачу, що я дуже спонтанна людина і такі питання мені краще не задавати, всеодно потім все вийде інакше. Все, що я знаю точно, це те, що зараз я одягаю кросівки і іду бігати - це моя улюблена медитація. Будь що, що вам дає можливість бути в моменті – ваша медитація і не обов’язково скручувати собі ноги в лотосі :)


Я щаслива, що можу цим поділитися з Вами зараз. Ви можете з легкістю мене запитувати все, що хочете, а я з величезною радістю відповім :)


P.S. Сподіваюсь, що скоро мені не знадобиться телефон, щоб згадати все і розповісти, що було зі мною в подорожі. Але друзі, завжди зважайте на мою пам’ять, з нею я поки нічого не вирішила))

Дякую <3

Просмотров: 126
FOLLOW ME
  • Instagram Social Иконка
  • Facebook Социальной Иконка